bohumyr

Ныне бытует общепринятое мнение, особенно оно распространяется христианскими теологами, что в 988 г., прошло всенародное крещение восточных славян, после которого христианство утвердилось на нашей земле, вытеснив старую веру славян. В этой статье мы попытаемся, на основании неоспоримых фактов, показать читателю, что славянство было живо не только в широких народных массах, но и в среде княжеской.
Конечно, никто не собирается оспаривать того факта, что в конце Х начале ХІ века в Киеве была официально принята новая государственная религия – христианство. Мы поговорим о том, стало ли это принятие всеобъемлющим, всепроникающим в обществе и в среде правителей, рода Рюриковичей.
Вспомним, как летопись описывает события крещения Киева. В частности нас интересует момент свержения кумиров. Оно носило отнюдь не христианский характер, а целиком вписывалось в славянское мировоззрение. Вот что пишет Летопись Руськая: «Перуна же повелѣ привѧзати кь коневи хвосту и влещи с горы по Боричеву на Ручаи, и 12 мужа пристави бити жезлиємь». Несомненно, 12 мужей, приставленных к Перуну, имеют сакральное, священное значение именно для славян. Спускание же кумира к воде, то есть с горы в низ, к ручью, очень уж напоминает обряд провожания солнца (который до сих пор справляют славяне, пуская огненное колесо с горы в реку). Не стоит себя обманывать думая, что сии события на самом деле какой-то славянский обряд – нет. Но само сокрушение кумиров Богов, совершённое князем-христианином, говорит, что христианство ещё не стало его верой, он поступал целиком в традициях славянства.
В 6504 (996) г. к нему обратились старцы и попы, чтобы он отменил смертную казнь и восстановил древнюю виру. На, что Владимир согласился, а летопись отметила: «И жил Владимир по заветам отца и деда». Наверное, для читателя не секрет, что отец и дед Владимира не были христианами. В этом же 6504 (996) г., построив церковь Преображения, в честь сего события устроил 8-дневный пир. Опять же, целиком в славянских традициях.
После смерти Владимира, последующие князья, также подтверждали, что по сути своей они оставались именно староверами, славянами, хотя формально приняли христианство. Опять же обратимся к Летописи, которая гласит, что в 6525 (1017) г. когда Ярослав вошёл в Киев, после долгих войн со Святополком: «Ярослав пошел в Киев, и погорели церкви». Вспомним, что сделал Святослав Игоревич, когда узнал о предательстве христиан? Он приказал, разрушить церкви в Киеве. Это типичное поведение человека средневекового ведического мировоззрения, для него все Боги, в том числе и Христос, живые и действующие. Посему, когда последователи этого Бога вредят князю, он «отплачивает» в том числе и самому Богу, разрушая его святилища.
Исследователь Л.Прозоров считает, что в 1017 г. церкви в Киеве сожгли славяне в отместку за разрушение капищ. Нам кажется, что более точную мысль высказал учёный И.Фроянов: церкви разрушил Ярослав, вернее его воины. Таким образом, мстя Богам, покровительствующим их врагам – воинам Святополка и ему самому. Разрушения славянскими христианами церквей происходило всю историю христианства на Руси. В 1169 г. суздальский князь Андрей Боголюбский, напав на Киев, нещадно грабил церкви и воровал иконы. То же самое, в 1203 г. повторил овруцкий князь Рюрик Ростиславович, разграбив церкви и монастыри до того состояния, что летописец написал: «И створися велико зло на Русстей земли, якого же зла не было от крещенья над Кыевом…». Даже во времена Б.Хмельницкого, в Руси-Украине, казаки нещадно разрушали не только синагоги и католические костёлы, но и церкви.
Весьма интересное и достаточно убедительное утверждение выдвинул исследователь Л.Прозоров, утверждая, на основании «Эймунд-саги», а также рисунков с Радзивиловской летописи, что Святополка Ярополковича, церковь назвала «окаянным», именно по причине его возвращения в веру предков. Вот как гласит об этом «Эймунд-сага», устами одного из его героев, который служил Ярославу и говорил о его сопернике: «Я слышал, — и это очень вероятно! — что он отступится от христианской веры».
Славянство так крепко было в княжеской среде, что княгини с помощью волхвования рожали детей. Именно так родился полоцкий князь Всеслав, прозванный Чародеем. Всю жизнь, как свидетельствует летопись, Всеслав носил на голове науз, древнеславянский узелковый оберег. Славян по вероисповеданию было на Руси так много еще в конце ХІІ века, что летописец, говоря о вокняжении в Киеве уже упомянутого Рюрика Ростиславовича, пишет, что его «на Руси приняли с большой радостью, и киевляне, и христиане, и поганые, потому что он сам всех принимал с любовью, и христиан, и поганых». В 6670 (1162) г., как сообщает «Сказание о граде Китеже», новгородцы изгнали князя Всеволода и вот по какой причине: «решили сами промеж себя: князь наш, некрещеный, владеет нами, крещеными. И сотворили совет, и пришли к нему, и изгнали вон».
Очень ярко и выразительно то, что в нашем былом сохранились только славянские имена древнерусских князей, тогда как их христианских имён мы почти не знаем. Князья не только носили славянские имена, но и придерживались славянских обычаев, заставив церковь принять эти обычаи. Это касается, во-первых, обычая «ходить к роте», то есть приносить клятвы. Как известно Библия строго настрого запрещает клясться, тогда как «клятвенное крестоцелование», одно из излюбленных занятий древнерусских князей.
Таким образом, даже беглый анализ показывает, что славянство в ХІ-ХІІ веках сохраняло своё влияние не только в народной среде, но и роду князей Рюриковичей. Уже упомянутый нами учёный И.Фроянов по сему поводу, в своей книге «Загадки крещения Руси» на ст. 221 пишет: «Итак, если поставить вопрос, что в большей мере определяло мировоззрение древнерусского общества – язычество или христианство, то можно, не боясь преувеличений, сказать: язычество. Данный ответ обусловлен существование на Руси ХІ-ХІІ столетий оязыченого христианства, то есть «двоеверия», с одной стороны, и чистого язычества – с другой».

Начнем с того, что означает и из какой основы исходит слово «ад». Пришло оно в современные славянские языки из церковнославянского, где существовало слово «адъ», происходящее от древнегреческого ᾅδης. Последнее есть ничем иным как преобразованием имени Ἅιδης (Аид). Так греки звали Бога подземного царства. Это имя буквально означает «невидимый». Одновременно аид/ад стало обозначает и подземное царство – загробный мир. Этот мир мрачен и страшен для живых, попасть туда, означает никогда не вернуться на Белый Свет. Там растут мрачные деревья и сорняки, а ледяной ветер носит шелестящие души умерших. Там нет, ни радости, ни скорби, но одно лишь забвение и тишина.
В «Септуагинте» (греческом переводе библии) слово «ад» использовалось для передачи еврейского названия преисподней – шеол.
Что же такое шеол? «Шеол» с иврита переводится как «полубытие», «тень бытия». Все дело обстоит в том, что в иудаизме, родной вере евреев не было ни учения, ни представления о душе. Они знали только дух и тело. Вот как это показано в библии: «…Искупитель мой жив, и Он в последний день восстановит из праха распадающуюся кожу мою сию, и я во плоти моей узрю Бога» (Иов, 19:25). Евреи не знали, что человек наделен душой, считая, что воскрешение это процесс воссоздания Богом человеческой плоти. Именно поэтому иудеи, христиане и мусульмане не сжигают, а закапывают умерших в землю, чтобы Бог когда-то вернул к жизни их тела. Учение о Иномире в иудаизме практически отсутствовало. Иной мир представляется иудеям мраком, небытием: «отойду, - и уже не возвращусь, - в страну мрака, каков есть мрак тени смертной, где нет устройства, где темно, как самая тьма» (Иов, 10:21).
С адом очень часто отождествляют, особенно христиане, геенну огненную. Это реальное географическое место некогда существовавшее вблизи Иерусалима, где род Еннома совершал обряды по канонам древней веры евреев, веры многобожной. Само название происходит из иврита, где звучало как «ge Hinnom», что дословно означает «долина Еннома». В 622 году до н.э. иудейский царь Иосия, уничтожая все культы, соперничавшие с культом Иеговы, разрушил святилище Еннома, устроив там мусорку и место сожжения трупов преступников и падших животных. По этой причине ад христиане стали представлять как место преисполненное огнем.
У христиан ад стал местом, где пребывают души умерших до времен последнего (страшного) суда, который и поставит точку в том вопросе кому далее мучиться вечной мукой, а кому вечно благоденствовать на райских лугах.
Итак, поскольку, понятие ада являющееся изначально греческим, принявшее некие черты иудаизма и вошедшее в христианство под обликом места вечного страдания душ грешников, то сего учения не было, нет и не может быть в нашем мировоззрении и культуре. Славяне не знают никакого ада, шеола или геенны огненной. Это целиком чуждое Славянству учение, запугивающие человека, делающее его рабом жестокого бога, жертвой в спектакле, разыгранном неподвластными никому силами.
Но, безусловно в Славянской Вере есть учение о Ином Мире (Иномирье), Том Свете. В славянском вероведании (богословии) Иной Мир зовется Навью, а души Предков населяющие его – навьями, навиями. Навь - мир Силы и душ праведных Предков (Светлая Навь, Ирий), басуров и душ Предков, отяготивших свою душу Кривдой (Темная Навь). Навь также является чертогом Тайных Богов, над которыми лучами света во тьме царствуют Велес с Рожаницей (Макошью). В этом мире зреет то, что приходит в Явь (Свет Белый), следовательно, это мир не только силы, но и знаний. Падая с Ока Рода, душа человека попадает в Светлую Навь к Велесу, который наделяет ее всеми знаниями для развития и самопознания в Яви.
Темную Навь славяне еще называют пеклом, то есть обителью лихих духов, басуров, сотворенных мыслями и деяниями людей. От пеков славянина в Свете Белом оберегают чуры (щуры-пращуры), иным словом - предки. Именно отсюда поговорка: чур тебя, пек! Следует правильно понимать, что не сам предок является, дабы бороться с басуром, пеком, а заветы праотцов, их неуклонное воплощение в своей жизни, сотворяют бытие славянина ладным, счастливым. Нарушение же их, пренебрежение 16-тью зернами Правды ведет душу славянина в пекло, Темную Навь, где она погружается во тьму, дабы осознать свою Кривду, отпустить ее и вернуться со временем в Белый Свет, исполнять свою карну (отплату).

Начнем с того, что объясним значение слова «веды». Оно происходит от древнерусского корня «вѣдъ», имеющего значение: «ведать» («знать»), а также имеет параллель в санскрите и переводится на современный русский язык также «знание». В русском, украинском, белорусском, польском и других славянских языках сохранилось изречение: «не ведаю», в значении «не знаю». В летописях и народных сказках часть встречаем слова «вадать», «веданье», «ведьма», «ведун», все они несут значение «знание», а также обозначают людей владеющих знанием. Правда, во времена христианизации Руси слова «ведьма» и «ведун» приобрели плохую эмоциональную окраску, и было искажено их смысловое значение.
Слова «веды», во множественном числе, ни в письменных, ни в устных источниках славян не существует. Оно является транскрипцией санскритского, то есть индийского понятия vedy, применяющегося к книгам записанными арийскими брахманами в Индии. Мы, конечно же, согласны с теми исследователями, которые видят в индо-арийских ведах корни куда более глубокие, нежели бытность ариев в Индии. Действительно, в ведах мы не находим упоминаний тропической природы и животных, тогда как можем найти там описание северного сияния и животных присущих средней полосе Евразии. Всё это, а также языковые сходства с народами Венеи (Европы) говорит, что Арья (арийцы, арии) пришли в Индию с севера и в тех же северных местах проживали предки современных индо-европейских народов.
Но, пристальное изучение индо-арийских вед показывает нам, на сколько далеки оказались друг от друга, в богопонимании и мироощущении потомки Арья оставшиеся в Северном Причерноморье и ушедшие на восток, в Индию, Иран и другие восточные земли. Веды не знают того очарования природой и воспевание природы, которое пронизывает всю культуру славян. Боги индийских арья и славян, хотя и имеют сходства в звучании, но отличны в понимании. Например, Индра в ведах, царь Богов, Бог Богов, победитель демона-змея Вритры. Тогда как у славян Индрик-зверь (упоминается в Былинах, «Азбуковниках», «Голубиной книге»), это отец всех зверей, подземное существо подобное единорогу. Посему, не смотря на свою схожесть, по причине общего происхождения, богословские знания славян и индийских ариев отличны, их разделяют века и тысячи верст.
Это же касается и понятия «веды», которое не имеет прямого отношения к славянскому «веданье». Соотносительно к славянской культуре понятие «веды» следует применять очень осторожно и всегда объяснять значение, а более правильным будет использование слова «веда» или «веданье», что целиком соответствует нашему обычаю. «Веды», в устоявшемся понимании, это 4 книги записанные брахманами в Индии: Риг Веда, Сама Веда, Яджур Веда и Атхарва Веда. «Веданье» или «веда» - это знание, устное знание славян, которое может быть уложено в книгу, но книжным изначально не является. Веданьем есть весь пласт славянской культуры раскрывающий суть бытия Бога, человека и природы, суть мироздания.
Итак, вывод первый: использование понятие «веды», во множественном числе, относительно Славянства есть проявлением и свидетельством пока еще не глубокого понимания развития арийской культуры и ведического мировоззрения Арья.
Далее, словосочетание «славяно-арийские»… Славяне и арии, это по сути своей, одно и тоже, ибо славяне являются одной из ветвей потомков в ариев. Такими же потомками ариев есть германцы, скандинавы, балты, эллины, латиняне и другие народы. Сие словосочетание не верно тем, что смешивает культурные проявления разных эпох, или же следует объяснять, что речь идет о изначальной культуре славян, кроющейся своими корнями в общем для белых людей, арийском прошлом. Тогда, целиком правомерными будут понятия «германо-арийцы», «балто-арийцы», «эллино-арийцы» и иные. В свою очередь это может привести к попытке присвоения каким-либо из народов арийского культурного наследия и тождественности, что безуспешно пытались сделать немецкие нацисты.
«Славаяно-арийские веды», это книги, появившиеся на просторах восточной Славянщины, во второй половине 1990-ых годов, издаваемые «Древнерусской инглиистической церковью православных староверов-инглингов». Эта церковь именует себя сохранившейся в Сибири со времен крещения организацией исповедников Старой Веры славян, которую они именуют «инглиизмом». Не пытаясь ни коим образом оспаривать чьи-то утверждения, мы дадим возможность читателям самим сделать выводы о том, что же такое инглиизм.
На обороте 8-ой страницы Радзивиловской редакции Летописи Русьской, существует надпись, гласящая: «Сице бо тии звахуся варязи рус(ь), яко се друзии зовутьс(я) свие, друзии ж(е) уръмяни, инъгляне, друзии и готе». Этот отрывок ставят в доказательство существования в старину неких инглингов, исповедующих Старую Веру. Если мы сравним этот отрывок с иными летописными сводами, то вот что мы найдем?
В Лаврентьевской, Ипатьевской и Никоновской летописях о призвании варягов в волость Славянскую говорится: "В лето 6370 (862). Положивше совет, поидоша за море к варягом русь, сице бо тии звахуся варязи русь, яко се друзии зовутся свие, друзие же урмани, ингляне, друзии гути, тако сии». Сей отрывок говорит о варягах кои зовутся русью, так как иные зовутся свеями, иные урманами, иные инглянами, иные готами. То есть, речь идет о народах, о племенах, а не их вероисповедании. Но важно не это, важно то, кто такие ингляне, и здесь нам поможет сравнение разных летописных сводов. Вот как именуются в Лаврентиевском и Ипатьевском списке ингляне. Лаврентьевская летопись: «И идаша за море к Варягом к Русi сице бо ся звахуть и варязи суть тако се друзии зъвутся Свое друзии же Оурмане Англяне...». Ипатьевская летопись: «Идоша за море к Варягом к Руси сiце бо звахуть ты Варягы Русь тако се друзии зовутся Свее друзии же Оурмани Аньгляне…». А еще, дорогой читатель вспомни, как называют свои страну на своем языке англичане: England (по-русски читается «Ингленд»).
Главный символ инглингов, так называемая «звезда Инглия»,




имеет свою параллель в христианства, где обозначает 9 даров и 9 плодов Духа Святого, которые обозначены буквами C, G, P, L, B, B, F, M и С, это первые бувы латинских слов, присутствующих в Послании к Галатам: Caritas, Gaudium, Pax, Longanimitas, Benignitas, Bonitas, Fides, Mansuetudo, Continentia:




Но, все же каснемся самих «Славяно-арийских вед» и того, что они в себе несут. Инглинги утверждают, что эти книги переведены с неких древних языков и текстов, выбитых на золотых таблицах, коим не один десяток тысячелетий. Мы позволим себе провести сравнение этих «древних текстов» с не очень то и древними писаниями масонов (тамплиеров).
Исследователь истории масонства А. Никитин в своём труде 'Тамплиеры в Москве'' [Никитин А.Л. Тамплиеры в Москве // "Наука и религия". - 1992. - №№ 4-12; 1993, №№ 1-4, 6-7.] и в книге «Тайны русских тамплиеров», публикует некоторые выдержки из трудов этого тайного общества, например: «И учили жрецы, что ступенями этой Золотой Лестницы являются космосы, которые населяют снизу вверх люди, Леги, Арлеги, Араны, Отблески, Нирваны и Нирваниды, духи Инициативы, духи Силы, духи Познания, духи Гармонии, духи Света…» (Золотая лестница космосов). А теперь сравните с тем, что написано в Харатии Света (Харатья 4, Устроение миров) инглингов: «И учили эти Многомудрые Жрецы, что в нашей Вселенной есть Золотой Путь Духовного Восхождения, ведущий вверх и именуемый - Свага, по которому расположены Гармоничные Миры, и следуют они один за другим: Мир Людей, Мир Легов, Мир Арлегов, Миры Аранов, Миры Сияний, Мир Нирваны, Миры Начинаний, Мир Духовной Силы, Мир Познания, Мир Гармонии, Мир Духовного Света».
Или прочтём иной источник тамплиеров, текст «Бунт Сатла»: «Мирны лет тому назад, а может быть и вчера, ибо мистика не знает времени, в космосе Арлегов 256 измерений шла асса…», а потом Харатьи Света (Харатью 3, Великая Асса): «Мирны лет тому назад, а может быть, и вчера, ибо Вечность не знает ограниченности во времени, в Светлом Мире Арлегов, который охватывает двести пятьдесят шесть измерений, произошла Великая Асса, Великая битва Сил Света и Тьмы». Мы даем только отрывки из больших текстов, которые, складывается впечатление, переписаны под копирку. Все кто глубже интересуются темой могут найти указанную книгу Андрея Никитина и сравнить приведенные им тексты со «Славяно-арийскими ведами». Того же, что мы здесь привели, достаточно для четких и понятных выводов о сути рассмотренного вопроса.

З давніх-давен людству відомий непорушний кон (принцип): протилежності притягують, доповнюють та розкривають суть і призначення одне одного. Все у світі живе, існує і пізнається у своїй протилежності. Власне на цьому збудований наш Всесвіт, усе: явища, події, стани, істоти, усе має свою протилежність і без неї є непізнане. Саме тому споконвіку протилежності тягнуться і шукають одна одну, тим самим породжуючи потік сили, який дає життя, або відбирає його. Цей потік сили зветься любов.
Про любов писали і описували дуже багато учителів та наставників, пророків, синів і доньок Божих. Кожен розкрив якусь частинку цього явища, спрямовуючи Потік Сили в певному напрямку, роблячи його, цей напрямок, визначальним. В Рідній Православній Вірі (Слов’янській Вірі) ми розуміємо любов, як цілісне прийняття протилежностями один одного: вогню і води, дня і ночі, землі і повітря, роду небесного і роду земного, чоловіка і жінки. Власне це і є та любов, на якій збудований світ. Саме завдяки тому, що ми протилежності – є потяг один до одного, прагнення пізнати, розкрити одне одного (насправді, розкриваючи себе в іншому).
Поняття яким називають східні слов’яни (зокрема українці та білоруси) сімейний союз, - це шлюб. Коренем цього поняття є слово «люб», тобто любов. Се означає, що сімейний союз у давніх слов’ян відбувався тоді коли пара оволодівала даром любови. Звідси і назва союзу – шлюб, тобто «з любови», «з любов’ю» («з» перейшло в «ш»).
Давайте знову пригадаємо, що любов це поєднання протилежностей, це прагнення двох половинок одного цілого знову з’єднатись. Роз’єднання цілісної душі відбулось для того, щоб ми здобули досвід і збагатившись знаннями (віданням) знову зійшлись воєдино. Як говорять волхви Радення Сварожого, це роз’єднання первісної цілісної душі відбулось тоді коли завершився Ранок Сварожий і праотець Мир дав людям відання Родоладу.
Родолад пояснює, що існує три різновиди сімейних союзів в темний час Доби Сварожої. Перший - це союз двох половинок єдиного цілого. Як Сварог і Лада, як день і ніч. Це взаємини коли наша половина, виступає в буквальному сенсі вашим доповненням і протилежністю. Будучи спочатку створеними як єдине ціле, ми і наша духовна половина-це єдина сутність, розділена на дві душі, як дві половинки одного зернятка. Після достатньо тривалого отримання кармінного досвіду духовні половини знову зустрічаються і возз'єднуються одне з одним. Тоді ми відчуваємо себе переповненими щастям і радістю на все життя. Духовні пари завжди належать до однієї раси, дуже часто до одного народу, і завжди живуть у межах досяжності один одного в рамках однієї сім'ї душ.
Другий вид - союз споріднених душ. Це сімейне життя душ-друзів, однокласників школи Життя. Зазвичай такі пари мають схожі інтереси та переконання, цілі та завдання. Маючи справу з однаковою Карною, споріднені душі осягають одні й ті ж уроки і часто працюють разом над одним завданням. У минулих життях вони теж були друзями і разом йшли до однієї мети, тому між ним виникли відносини довірчі, відносини дружби та співробітництва. У багатьох випадках вони не дуже-то зацікавлені в тілесній близькості (сексі) своїх взаємин і можуть відчувати, що в цьому питанні у них є легкі розбіжності. Будучи членами однієї групи душ, яка пішла на втілення з певним Призначенням, вони єдині в прагненнях і життєвих цінностях, але все-таки кожен має свою духовну половинку. Незважаючи на це, сила взаємозв'язку споріднених душ проявляється дуже потужно, вони допомагають один одному піднятися на нові рівні свідомості і життя. Часто споріднені душі підтримують взаємини протягом досить короткого проміжку часу з єдиною метою - скористатися потужною комбінацією своїх сил, щоб просунутися на певному етапі свого розвитку. При цьому часто буває, що одна людина піднялась на більш високий рівень розвитку, ніж інша, і недостатньо розвинені сторони «друга» можуть дратувати її.
Третій вид - кармічний сімейний союз. Така взаємодія виникає між двома взаємопротилежними душами, на шляху розвитку яких виникли сильні душевні переживання (любов-ненависть, слуга-пан, жертва-кат тощо). Вони зустрічаються, щоб погасить свій кармічний борг один перед одним. Тому часто життя таких подружніх пар пов'язана з досить жорсткими взаємодіями і взаємним неприйняттям. Вони сумлінно «опрацьовують» один одного як суперники в бою. Але якщо вони зможуть пройти це випробування з честю, наново не створивши негативну Карну, на певному відрізку їхнього життя цей вузол розв'язується і кожен отримує свободу йти далі і торувати свій шлях до справжнього щастя.
Нажаль, а можливо для того щоб ми здобули досвід і відпрацювали свої кармічні борги, в наш час переважає саме третій вид сімейних стосунків. Власне щодо нього, а також союзу споріднених душ ми вестимемо мову розглядаючи сімейні звичаї слов’ян, зокрема таке явище як розлучення та розвінчання.
Почнемо з того, що шлюб у слов’ян споконвіку було явищем родовим, тобто в нього не втручалась ні світська (державна, княжа, племінна) влада, ні духовні провідники (відаючі). Всілякі намагання втрутитись у сімейні стосунки зустрічали довгий і впертий опір слов’янства на протязі цілих віків.
Наприклад, з 6469 (988) по 7252 (1744) р. ні держава, ні церква не могли змусити слов’ян та інші народи Російської імперії дотримуватись церковного шлюбу. Тому синод , який був частиною царського уряду, видав наказ про примусове спільне проживання молодят до громадського весілля, якщо вони прийняли церковне вінчання. Тобто, це говорить, що громадське, себто родове, весілля для наших предків було первинним і носило більш сакральне значення ніж церковний обряд.
Але, давайте більш детальніше звернемось до джерел та народної пам’яті. Найдавніші писемні джерела, які висвітлюють якимось чином сімейні стосунки, мають іноземне походження.
Сім’я, це невід’ємна частинка суспільства, як сучасного так і стародавнього. Щоб зрозуміти значення розлучення в слов’янському звичаї, треба скласти хоча б побіжне уявлення про звичаєве слов’янське суспільство, тобто те яке існувало до насадження християнства. Вчені, за невеликим виключенням, сходяться на тій думці, що у слов’ян, як і у решти індоєвропейців (Арья), суспільство було триєдиним. Тобто, воно складалось із трьох суспільних станів: господарів, витязів та жерців (відаючих).
Як свідчать джерела на чолі суспільства стояли відаючі. Арабський мандрівник Ібн Русте повідомляє про русів: «Є у них знахарі, з яких окремі управляють царем, ніби вони їх, русів, начальники… І, якщо знахарі наказують, то не виконати їх накази ніяк не можна... ». Перський анонімний твір IX ст.. («Межі світу») повторює майже те саме: «Знахарі у них в пошані». У західних слов’ян картина була такою ж, наведемо слова Гельмольда: «Король же знаходиться у них в меншій, в порівнянні із жерцями, пошані». Другу сходинку сходоверші займали витязі, третю – господарі.
Шлюбні звичаї у кожного стану були різні. Навіть самі весілля справлялись в різний час. Господарі – восени (після завершення жнив), волхви та витязі – взимку та на весні (священний час зростання сонячної сили).
Оскільки іноземці в основному зіштовхувались з руськими князями та вельможами, то й описали вони сімейні звичаї саме вояцького стану. Наприклад, в праці уже згадуваного Ібн Русте «Дорогоцінний скарб», оповідується, що у русів існувало багатоженство, але не як масове явище, а в окремих випадках, зокрема наводиться приклад коли у знатного чоловіка «було три жінки».
Такі самі повідомлення ми спостерігаємо і в пізніші часи, наприклад «Повість минулих літ» перераховує усіх жінок князя Володимира Святославовича, та згадує про сотні наложниць. Тобто, у слов’ян існувало явище коли знатні витязі брали за дружин кількох жінок. Походження його пояснюється прагненням витязів до примноження свої шляхетної крові і бачили вони це можливим через одруження з кількома жінками.
У інших суспільних груп: господарів та волхвів такого явища не виявлено, ні в джерелах, ні в переказах. А як показав досвід, навіть витязям це явище суттєво нашкодило, призвівши до важких і кривавих братовбивств. Тому, ми стверджуємо, що нині, будь-які спроби відродити явище багатоженства є не виправданими та такими, що суперечать світогляду Слов’янської Віри. Воно суперечило здоровому глузду і в ті давні часи, а розплатою за нього стала втрата власної Землі.
Творячи державу, рід будує своє життя в Яві. Яким є духовний лик роду, такою буде і його держава. Коли дух занедужує – держава хиріє й занепадає, коли міцний дух – стає могутньою держава. Якщо в народі занепадає державницьке мислення – це перша ознака того, що до його свідомости введено хворобу. Немає жодного роду, який би добровільно і за велінням совісти віддав свою державність, бо це означало б нехтування Здоровим Глуздом. Не правильне ставлення до слов’янської жінки, посприяло падінню державності у наших предків.
Чому? Земля (держава), - це берегиня всього роду, вона дає спокій і лад народу. Держава – мати для народу. Жінка – берегиня сім’ї, вона мати своїм дітям. Якщо виявити зневагу до жінки, вона не стане гідною матір’ю, її душа буде страждати, буде пригніченою. Чи дасть нещасна жінка щастя сім’ї? Ні, не дасть. Дуже красномовна в цьому змісті народна приказка: «В хаті жінка три кути держить, муж четвертий». Якщо витязі, творці держави, почнуть повсюдно зневажати силу і значення жінки (а багатоженство і є тою зневагою), то чекати слід тільки лихих сходів. В тому і є, серед інших, причина падіння багатьох слов’янських держав: Волині, Само, Антського Царства, Великої Моравії і врешті Руської Землі.
Тому, розглядаючи питання сімейного звичаю слов’ян, ми ще раз і ще раз зазначаємо: багатоженство, явище, що суперечить віданню та знанням про Світ Богів. Родителі Роду Небесного – Сварог і Лада, єдині у своєму зоряному шлюбі. І коли ми речемо себе Сварожичами, чи Онуками Дажбожими, слід йти їх стезею. Творити Правду і минати Кривду багатоженства.
Коли ми говоримо про ладний шлюб, парний шлюб, то маємо усвідомити одну визначальну річ. Шлюб у слов’ян завжди був справою родовою, до укладання шлюбів духівники та громада допускаються лише на завершальному відрізку. Протягом віків і навіть дотепер, шлюб в звичаєвих українських селах визнається тільки після весілля, ні церковне вінчання, ні державний розпис не мають такого значення. А це означає, що й розлучення, а далі ми побачимо, що таке мало місце у слов’ян, є справою найперше родовою.
Зі стародавніх часів Слов’яни, як і їх предки Арья, прагнули дотримуватись звичаю одружуватись тільки в межах суспільних станів. Ось, що зазначає билина «Добриня і змій» про одруження княжни і селянина: «Ви є нині роду княжого, я є роду селянського, нам не можна назватися другом та любим». Про ту саму шкідливість шлюбів між представниками різних варн пише давньоарійський звід суспільних правил «Закони Ману» (Гл.ІІІ, вірш 4): «двічінародженому треба взяти дружину одної з ним варни». Тому, шлюби у слов’ян укладались в межах суспільних станів і не передбачали сімейних союзів між представниками різних варн.
Що стосується суті сімейних стосунків. Прийнято вважати, що в слов’янській сім’ї, чоловік грає головну, визначальну роль, а жінка цілком позбавлена прав. Але, навіть згадки християнських монахів про звичаї слов’ян, схиляють до іншої думки. Вже згадувана «Повість минулих літ» пише, що у слов’ян був звичай «умикати собі дружин за попередньою домовленістю з ними». При тому літописець зазначає, що «браків у них не було» (слово «брак» походить від дієслова «брати»). Тобто, у слов’ян не було звичаю купувати собі дружину, як майно. А це вказує й на те, що слово жінки мало вагому роль, бо умикнути дружину можна було тільки «за попередньою домовленістю». Якщо ж звернутись до народної думки, то ми побачимо, що й тут є багато підтверджень соціально значущої ролі жінки, як от наприклад пісня де, жінка продає чоловіка на базарі. Або, наприклад згадки французаГійом Лавасер де Боплана в книзі «Опис України» вказує, що в середні віки у козаків був звичай коли дівчина сваталась до хлопця і відмовити їй не мали права, ні обранець, ні його родичі. Зрозуміло, що такі звичаї ніколи не виникнули б в цілковито патріархальному суспільстві.
Підсумовуючи викладене зазначимо, що для слов’янського світосприйняття, яке є природним продовженням арійської культури, шлюб повинен включати в себе дві головних ознаки: бути союзом зоряних (духовних) половинок та поєднувати представників одного стану (варни).
Зміна відрізків Доби Сварожої, невідворотно вела до втрати самоототожнення людиною себе, як частинки Бога. Відтак, це відбивалось на суспільному і родинному житті. Тому, вже в часи виникнення Руської Землі (Київської Руси), слов’яни практично втратили відання кону Зоряних Половинок, а нині ще й втрачено усвідомлення варнової (станової) належності. Щоб не калічити долі людей, які не є зоряними половинками та не відповідають один одній за станом (варною), ще в середньовіччі роди почали приставати на розлучення подружжя, коли життя ставало геть нестерпним.
В документах XІІІ — XVIII ст. розлучення називалося по-різному: в одних випадках "розвод", "розлученьє", "розпуст", "розпущеньє (або визволеньє) з малженства", в інших "розстаньє", а у міщан — "розлука". В арійських «Законах Ману» розлучення також передбачене, але лише за бажанням чоловіка (Глава ІХ), а жінка може вийти заміж тільки єдиний раз у житті. Таке викривлення було пов’язане з встановленням цілком патріархальної сім’ї в Індії, чого Слов’янщина не знала. Досить показовим у порівнянні місця жінки в слов’янській та індійській спільності було покарання за збезчещення жінки. У слов’ян за такий злочин слідувала «кара на горло», себто смертна кара, тоді як в Індії: «Людей, які домагаються чужих жінок, царю слід присуджувати до вигнання, піддавши карам, що вселяють острах» (Закони Ману, Глава VIII, вірш 352).
Тому, правом на розлучення у нас володіли, як чоловіки, так і жінки. Слов’яни не мали жодних народних кодексів з приводу розлучень, все регулювалось нормами Звичаєвого Права. Опис державного майна, проведений у віддалених повітах Поділля показав, що ще у другій половині XVI ст. на південних межах Київської і Подільської землі шлюби укладалися і розривалися без участі церковних і світських властей на рівні звичаєвого права. Треба було лише повідомити старостинський уряд про факт укладення чи розірвання шлюбу, заплативши при цьому мито — «поємщину», «розводи», «куницю».
Розлучені чоловік та жінка мали право на повторний шлюб. Основними причинами розлучення, які фіксуються в судових книгах, були сімейні непорозуміння, рідше, вкрай рідко, важка хвороба одного з подружжя. Такі факти свідчать, що норми звичаєвого права розглядали шлюб саме як рівноправний союз двох. А те, що ці звичаї переслідувались церквою говорить, що вони мають давнє дохристиянське походження. Ті самі висновки роблять дослідники Я. Д. Ісаєвич та О. Р. Федорів у книзі «Історія української культури»: «у сімейному побуті, сімейних звичаях та обрядах українського народу в XVI — XVII ст. ще зберігалися риси дохристиянського часу».
Що стосується розвінчання, то на відміну від розлучення, спогадів саме про слов’янське розвінчання збереглось вкрай мало, лише уривками. Рішення про вінчання приймалось родами, так само питання розвінчання було питанням двох родів. Оскільки багато родових обрядів здійснювали родові жерці та жриці, себто старші в роді, то й розвінчання здійснюється тим хто вінчав. Головними елементами обряду розвінчання є взаємне вибачення подружжя один перед одним, подяка за спільні прожиті роки та побажання щастя в новому шлюбі. Основним обрядовим дійством, яке засвідчено в південній Буковині, було розрізання пояса або хустини.
Роблячи висновок із сказаного, зазначимо, що розлучення та розвінчання є дією та обрядом властивим часу Ночі Сварожої, коли людина втрачає відання про Зоряні Половинки та станову належність. Втративши ці знання людина схильна припускатись помилок, робити не правильний вибір. Тому, світогляд Рідної Православної Віри, допускає можливим розлучення та проведення обряду розвінчання (в якій би традиції не були вінчані слов’яни). Але, право на розлучення та розвінчання людина отримує тільки раз в житті. Можна сказати, що розвінчання, так само як і смерть, буває протягом життя тільки один раз.
Вдруге повінчаний слов'янин і слов’янка уже ніколи не розвінчуються. Таке суворе ставлення викликане бажанням духовних провідників підвищити самосвідомість та відповідальність слов’ян перед громадою та власним родом. Після розвінчання, слов’яни мають право на повторний шлюб, але вінчання може статись тільки тоді, коли Духовний вчитель подружжя прийме рішення, що вони готові до цього. В будь-якому разі цей час має бути не меншим ніж рік подружнього життя в визнаному родом (громадою та державою) шлюбі.

В обществе уже сложилось ошибочное мнение начинать историю Руси с появлением Рюриковичей и их родственников на землях восточных славян. Но, как показали наши предыдущие статьи, это, мягко говоря, не соответствует действительности. Славянщина была Русь еще до появления Рюрика в записях монашеских летописей, о чем свидетельствуют иностранные хроники.
Итак, начнем. В Лето 6370 (862), по Ипатьевскому списку Летописи Русьской (да, дорогой читатель именно Русьской, так в то время именовалась наша Родина), призвали чудь, словене и кривичи варягов из-за моря: «вся земля наша велика и обильна, но порядка в ней нет, так придите владеть и княжить нами… и вызвались три брата с родами своими… Рюрик, второй Синеус, а третий Трувор», а далее так: «и от тех варяг прозвалась Русьская земля» [подчеркивание наше].
Стоп!!! А как же сообщение той же летописи но от 6360 (852) г., старославянским по белому пишущая: «начал Михаил царствовать и начала называться [наша земля] Руськая земля, о этом знаем, яко при сем царе пришла Русь к Царьграду» [подчеркивание наше]. Не странно ли, дорогие единоверцы?
По какой такой замысловатой логике за десять лет до появления Рюрика, от которого получила свое название Русьская земля, эта Русь могла появится под Константинополем (Царьградом)? Не кажется ли вам, братья и сестры, что летописец что-то явно недопонимал? Либо составляя летопись, не заметил, что за 10 лет до Рюрика земля наша уже стала «называться Русьская земля». Можно было бы с легкостью указать, что в 862 г. словене новгородские прогнали варягов, которых в том же году пригласили. Тогда логично предположить, что до 862 г. Русьская земля уже была Русьской. Но, не получится, ведь летописец четко указывает, от каких именно варягов «прозвалась Русьская земля» - Рюрик, Синеу и Трувор. А если вспомнить «Вертинские анналы», которые упоменают послов «роуского хакана» и того ранее, в 839 г., то приходится согласится, с достойнейшим русским историком В.Н.Татищевым, что «О кнезех русских старобытных Нестор монах не добре сведем бе».
И действительно, задумываясь, начинаешь осознавать, какие-то странные были эти «норманские» варяги. Придя в «волость Славянскую» они ставят город Ладогу. Обратите внимание, братья родноверы, называют город по-славянски, не по-нормански. Потом еще интересней, когда умирают Синеус и Трувор, Рюрик ставит еще один город – Новгород. Опять же называет его по-славянски. А летописец добавляет вообще уму не постижимую речь: «А варяги в тех городах есть пришлыми. Первыми жителями Новгорода были словене…». Да как же словене, если Рюрик-варяг тот город и поставил?!!!
Идем страницами летописи далее. В 6387 (879) р. умирает Рюрик, и власть переходит к его родственнику Олегу, поскольку сын Игорь был еще малых лет. Каких малых, не понятно. Но очевидно не младенческих, раз Игорь берет с собой сего мальчика в довольно опасный поход на юг в 6390 (882) г. Но и не подросток, поскольку Олег показывал княжича киевским верховодам Аскольду и Диру, неся его на руках. Можно допустить, что Игорю было от 3 до 5 лет. Запомни это, читатель! Почему? Да потому, что этот малолетний Игорь, по Новгородскому своду Летописи Русьской, не смотря на то, что сидел на руках у Олега, все же: «Сеи же Игорь нача грады ставити и устави дани даяти Словеномъ и Варягомъ и Кривичемъ». Вот такой вот «младенец»…
6411 (903) г. Игорь начал ходить в походы, поскольку вырос, а заодно и женился, взяв себе в жены некую псковичанку, по имени Ольга (Олена). Можно предположить, что Игорю было около 25 лет. И как указывает Новгородский свод, Ольга родила Игорю Святослава. Опять друзь запомните, Святослав родился до 6428 (920) г. А потом начинается полнейшая путаница…
Лаврентиевский список, как и Ипатьевский, Летописи Русьской хоронит Олега в 6420 (912) г. в Киеве на горе Щековице, Новгородский же список говорит, что в лето 6430 (922) Игорь и вот уже 10 лет «покойный» Олег вместе идут войной на Константинополь. И только после того, Олег умирает и хоронят его в Ладоге, а не в Киеве. До 6453 (945) княжил Игорь, хотя Святославу, рожденному до 6428 (920) уже должно было быть под 30 лет. Но!!! После смерти 70 летнего старца Игоря, которого казнили древляне, княжить начинает его жена Ольга. А Святослав «возрастшу и возмужавшу» только к 6472 (964) году, то есть, эдак к годкам 40-ка.
Нам возразят: это только версия. Хорошо, давайте рассмотрим иную, Ипатьевскую, то есть из Ипатьевского свода. По его сообщениям Святослав родился в 6450 (942) р. Но, дорогой читатель это уж ни в какие ворота не входит. Игорю, женившемуся 6411 (903) г., в возрасте около 25 лет, удается зачать ребенка только в возрасте за 60 лет?!!! Нет, для мужчины это вполне допустимо. Но ведь Ольга не была уже довольно давно девицей и перешла критический возраст деторождения, 39 лет. Именно на 39 году супружеской жизни она рождает Игорю первенца, когда ей самой исполняется не менее чем за 50 лет. Вся эта история выглядит как минимум ОЧЕНЬ странно, а с нашей точки зрения, здесь имеет место быть подлог.
Следуем далее. С 6453 (945) по 6472 (964) княжит Ольга. И тут опять находим достаточно противоречий, особенно, что касается ее поездки в Константинополь и приятия крещения. Главное, что нам нужно осознать, легенда о ее невероятной красоте и влюбленности в нее византийского императора, есть ничто иное как вымысел. В 6463 (955) Ольге было уже не мене чем за 60 лет (при все своей мудрости она вряд ли пленила бы красотою императора), а во-вторых, в византийских хрониках, в частности в «De Ceremoniis Aulae Bizantinae», указано, что Ольга действительно была в Константинополе, но в 6465 (957) г., крещенной и со своим попом Григорием. Да и, не следует забывать, император Константин VII Багрянородный уже был женат к тому времени.
Таким образом, дорогой читатель, сейчас дабы не измышлять, нам следует детальнейшим образом изучить иностранные источники, кои очень скудно освещены в отечественной историографии. Сравнить их и делать выводы о «князех русских старобытных». Иначе, наше былое и далее будет выглядеть смешным и неправдоподобным, каковым оно есть в сводах Летописи Русьской. Далее мы поговорим о княжении Святослава Хороброго.

Астрология это одна из древнейших наук, возникших в среде шумерской культуры (IV-III тыс. до н.э.), развитой в Вавилоне, отточенной в Персии и проникшей в Европу в уже готовом и довольно смешанном (синкретичном) виде. Достаточно серьезно астрология развивалась в Египте и Индии, и не всегда она развивалась на одних и тех же конах (принципах). Например, древние народы признавали только 5 планет, а остальные им не были известны. Известные нам сегодня созвездия не всегда были таковыми, а именно не всегда их было 12. Было и 13 (Египет), и 16 (Персия), и 18 (Вавилон) и даже 27-28 (Персия).
В Венее (Европе) утвердился гороскоп, состоящий из 12 созвездий, поскольку он целиком соответствовал природному делению года в наших природных условиях на 4 поры, которые в свою очередь были поделены на 3 отрезка по 30 дней.
Астрология, которую мы знаем сейчас, уже мало в чем напоминает Звездочтение и Звездоведание Ариев и их потомков, Славян. Сегодня белые люди пользуются продуктом вавилонян и египтян, безусловно углубленным европейскими звездочтцами. Но, даже сами названия чертогов (созвездий) показывает, что возникли они не у нас на Родине, поскольку, скорпионов (название одного из созвездий) на Руси никогда не водилось. Название планет четко указывает, что они имеют не славянское происхождение. Марс, Юпитер, Сатурн и иные – божества римлян.
Если же говорить о Славянском Звездочтении то оно ныне возрождается из пепла времен и нуждается в серьезном изучении и последующем использовании в быту славян, ибо Звездочтение было и остается сугубо прикладной наукой. Самое раннее упоминание славянских представлений о зодиаке, в известных науке источниках, относится к 1263 году, книга «Шестоднев», где идет речь о «круге животном» (именно это обозначает греческое слово «зодиак»).
Итак, славяне ведают, что небесное пространство наполняют тела (планеты), звезды (они же зори) и созвездия (чертоги). Всем нам известно, что сегодня планеты именуются в честь римских Богов. Но мало кому известно, что сия традиция является изначально не римской и даже не греческой, а пришла в Венею (Европу) из Азии, в частности из Вавилона, где каждый из дней их семидневной недели был посвящен какой-либо из планет. Тогда как «Азбуковники» (своеобразные славянские светские, нецерковные энциклопедии средневековой Руси) утверждают: «Рожаницами звездочетцы нарицают 7 звезд, еже есть планиты; и кто в кую планиту родится, то по той планете правозвещают ему, каков быти нравом, яр и дерз, и гневлив…». Планеты (небесные тела) славяне именовали Рожаницами и не отождествляли, на прямую, с Богами. Очень интересно и показательно понятие, употребленное по отношению к гороскопу в славянском переводе «Александрии» – рожествословие. То есть, слово о Роженицах, или рож[д]ении.
Созвездия у славян носили наши, коренные названия, например: созвездие Тельца – Вол, а в скоплении со звездами Плеяд – именовалось Волосожарами; Большая и Малая Медведицы – Лосихами; Орион – Коло; Скорпион – Медведок или Серый Волк.
Примером славянского изображения «круга животного» служит оковка рока из Черной Могилы (Х век) на Черниговщине. Рисунок показывает половину звездного годового звездного круга солнышка. Начинается с весеннего равноденствия (два крылатых коня с птичьими головами) и заканчивается осенним (небольшая птица).
Присутствующие 7 символов, соответствующих семи месяцам, что четко совпадает с указанным еще исследователем А.С.Фамицыным обычаем славян делить год на 7 месяцев лета и 5 месяцев зимы [Фамицын А.С. Божества древних славян. – СПб, 1995 – С.194]. Ученые мужи так трактуют сие лицедейство: крылатые кони – Весы, оборачивающийся волк – Скорпион, Петух – Змееносец, воин с луком – Стрелец, Девушка с косой, колчаном и луком – Козерог, большая птица с поднятыми крыльями – Водолей, два играющих волка – Рыбы, небольшая птица – Овен.
Продолжением сего сюжета является Тверской наруч (Х век) из Тверской области. Наруч исполнен в виде 6 арок соответствующих 6 месяцам года, от зимнего солнцестояния до летнего. Как и в случае с обрядовым рогом до нас дошла только половина культового украшения, второй наруч не был найден, как и второй рог, посвященный зимней части года. Но обе находки удивительным образом дополняют друг друга. По ним, а также письменным источникам возможно восстановление исконно славянского «круга животного».
Звезды (Зори), также имеют славянские наименования, в частности самые яркие звезды. Полярная звезда именуется по-славянски Лосиной звездой, Солнце – Дажбогом. Как звезды воспринимались и некоторые небесные тела (планеты), также носившие свои имена. Венера в утреннем свете зовется Утреня или Ушас, в дневном свете ее зовут Денница, в вечернем – Вечерня или Зореница.
Но во всем этом важны не столько названия и животные, помещаемые в тех или иных чертогах, а суть Славянского Звездоведания, Звездочтения. Сия суть состоит в том, что все небесные тела владеют большими или меньшими силовыми полями, которые при пересечении влияют друг на друга и на все живое, что обитает, в частности, на Земле. Упомянутые силовые поля представляют собой поля знаний, слова (сейчас говорят - информации), которые и задают программу действия для людей, животных, растений и минералов. Каким образом поле слова (знаний, информации) влияет на живые существа, показали множественные исследования с водой и растениями, в поле которых направлялись добрые или лихие слова, что приводило к буйству или увяданию жизни. Изменение положения звезд и планет ведет к изменению силового, поля знаний Земли, а соответственно, к длительным или краткосрочным изменениям в нашей жизни. Посему, в славянском Звездоведании, важно не столько положение звезды или планеты, а сила их информационного поля, сила влияния на поле знаний Земли и, соответственно, нашу жизнь, судьбу.

Род суть Бог наш Всевишній, який єднає покоління мертві живі та ще не народжені. В Роді ми живемо і через рід діємо, інакше бути не може, інакше ми байстрюки та безбатченки-песиголовці. Рід соутворюється тисячами поколінь прадідів, отців, дітей, онуків та правнуків. Усі вони є кров від крові, плоть від плоті нащадки древніх Богів Славії. Се ж бо вони несуть у собі ознаки наших Світлих Предків, у душі та в тілі.
Первинною є душа людини, бо душа є справжня суть людини, душа то і є сама людина. Та православний Покон учить, що, як вогонь непізнаваний без води, так і душа ніщо без тіла. Тіло й душа людини нерозривна сутність у Яві, їх поєднання творить життя. Тіло людини каже про її душу, про її Предків та про її Богів. Ми розівчились читати людину за ознаками її тіла, а воно повне відображення внутрішнього стану – душі. Слабка душа – хворе тіло, нікчемний дух – гнила плоть.
В усьому існуючому є закон і порядок, «Права бо є невідомо уложена Дажбогом, а по ній як пряжа тече Ява». Покон наш учить нас, що сокіл парується з соколицею, вовк з вовчицею, а люди кожен у родах своїх. Тих родів суть множество, бо і Бог наш один і множествен. Чужі роди живуть за Поконом і звичаєм своїм, і зась нам руйнувати звичай інший, а чужинцям смерть і прокляття за нищення Покону Руського. Чи де ми чули Віду про Богів народів різних які поєднані у Вірі одній? Чи ви чули де, що у Тора за дружину Афіна, у а Зевса Макоша? Не чули й не почуєте, бо то є невігластво і нісенітниця!
В кожному роді Боги свої, від того і Предки різні, від того й нащадки між собою не подібні. Русин подібний на русина душею і тілом, литвин на литвина, поляк на поляка. Є народи більш подібні один на одного, як от русини та словаки, є менш – як от поляки та серби. А є й зовсім чужі, неподібні один на одного роди, ні душею, ні тілом, ні віданням. Як от Біла раса та чорні, червоні і жовті по іншому боці.
Роди слов’янські належать до Білої раси, молодої, малочисельної, але активної. Тай вона не є однорідною, зокрема, можна виділити кілька окремих груп родів (антропологічних типів Білої раси). Наука, що вивчає особливості тілобудови окремих родів зветься в світі расологією, себто родознавством. В Європі живуть білі люди, що за окремими особливостями відносяться до динарської, нордичної, східної, східно-балтійської, фальської та західної груп. Серед слов’янських родів найбільш поширеними є представники динарської, нордичної та східно-балтійської груп.
Усі вони різняться особливостями будови тіла, барви волосся та очей тощо. Слов’ян єднає спільний Покон Віди та Віри, наші роди відчувають Богів майже однаково, наші Боги суть подібні, але й водночас мають свої родові особливості. Бо суть не одне Перун, Пєрун та Перкунас. Перун Бог русинів, Пєрун – руских, Перкунас – литвинів. Не однакові наші Боги, не однакові й ми!
Розуміння родознавства є необхідною умовою виховання нашої молоді. Адже знання свого Роду то перша умова вікового посвячення, переходу із стану дитини в стан дорослого, варнового ототожнення. Ясне бачення і відрізнення особливостей нашого роду дасть різку і переконливу відсіч усім чужинцям які вже котре століття прагнуть утвердити думку про Родову неповноцінність русинів, ущербність та надуманість самого існування Роду нашого.
Отже повертаємось ще раз до того, що роди слов’янські належать до трьох груп Білої раси: динарської, східно-балтійської, нордичної. Перша група є на сьогодні найчисельнішою в Європі, до неї належать, в переважній більшості, такі народи: русини (українці), словаки, серби, хорвати, чорногорці, австрійські німці, молдовани, частина болгар, словенці, босняки, частина македонців, частина руских. До східно-балтійської – російські слов’яни, частина білорусів, естонці, частина фінів (суомі). Нордичні народи – шведи, литовці, північні німці, північні французи, англійці, частина русинів, частина руских та білорусів.
Що ж являють собою в расовому відношенні русини? В складі нашого роду виділяють кілька антропологічних типів: центральноукраїнський (більш як 2/3 усіх русинів), карпатський, нижньодніпровсько-прутський, валдайський, або деснянський, та верхньодніпровсько-ільменський. Вони були виділені за результатами експедицій радянського антрополога Б.Дяченка. Такий розподіл расових груп зроблений на основі певних особливостей, загалом же вони, як пише сучасний український антрополог С.Сегеда: “не суперечать висновкам про відносну антропологічну однорідність українського народу”.
Отож, середній зріст русинів становить 170 - 172 см. Найвищими вважаються кубанці, південні подоляни, херсонці та жителі Січеславщини. Таким чином високий зріст притаманний переважно мешканцям південної смуги України. Чим далі на північ тим меншим стає зріст. За ознакою забарвлення волосся русини відносяться до темноволосих, з значною кількістю ясної барви. Колір коливається від темнорусого до світлорусого та білявого. Яскравою особливістю українців є те, що темноволосість досить часто супроводжується ясними очима. За твердженням Х.Вовка світлі очі не є принесеним, а місцевим антропологічним елементом. Віктор Петров робить порівняльне співставлення кількості світло і темнооких серед русинів, руских та поляків. Серед русинів: 29% світлооких, 35% мішаних і 35% темнооких; в руских відповідно 37% світлих, 41% мішаних, 19% темних; у поляків: 35% світлого, 46% мішаного,19% темного. Регіонально світлопігментованих русинів більше в північних регіонах України, чим далі на південь тим більший відсоток карооких (на півдні він подекуди зумовлений домішкою передньоазійської крові).
Для з’ясування нашого расового коріння слід звернутись до такого предмета як палеоантропологія. Тобто антропологія, що вивчає викопні рештки давніх людей, їх расову належність та антропологічний тип. Одним з перших хто висловив припущення про трипільське коріння українців був чех Вікентій Хвойка. В пізніші часи цю думку піддавали критиці і запереченню, особливо радянська та сучасна російська археологія та історіографія. Було проведено відтворення антропологічного образу “трипільців” за методом Герасимова по двох віднайдених та трипільських пам’ятках черепах. Відтворення показало, що за черепним показником ті люди належали до вірменоїдної раси. І, як годиться в антиукраїнській науці, цю звістку швидко і широко розтиражували. Це те ж саме, що й з кістяками з Неандерталя, які насправді виявились не рештками типового неандертальця, а пристаркуватою людини, яка до того ж хворіла на рахіт.
Насправді ситуація є такою, що трипільці спалювали усіх своїх померлих і в їхніх містах не знайдено ні кладовищ, ні інших могильників. Аби зробити якісь висновки відносно антропологічного типу трипільців, на оcнові викопних решток, необхідно провести дослідження, щонайменше, кількох сотень кістяків з різних частин розселення носіїв трипільської культури. Це не можливо ні практично, оскільки такої кількості кістяків не віднайдено, ні теоретично, оскільки трипільці спалювали своїх померлих. Та, це не означає, що ми не матимемо жодної змоги з’ясувати расову належність трипільців. Вчені з’ясували, що давні люди відтворювали в скульптурі не когось-ще, а самих себе, собі подібних людей. Отже, за рисами антропоморфних скульптур є можливість з’ясувати расову належність творців культури. Так, Віллендорфська “венера” з терену Австрії має виразні пропорції тіла та круглу форму голови, майже без шиї, що відносить її творців до протоальпійської расової групи. Антропоморфні фігури трипілля чітко і однозначно підтверджують динарську расову належність її творців, це ті ж самі обличчя, які сьогодні переважають на території України, Молдови, Чехії, Словаччини, Югославії, Румунії та частково Угорщини. Цікаво, що “венера” із Брассемпуй у Франції має ті ж самі динарські расові показники, як у трипільців: довга шия, кругла голова, подовгасте лице, що закінчується трикутником у підборідді, прямий ніс і широко розставлені очі.
Ми однозначно відкидаємо провокативні заяви російських дослідників, які, прагнучи довести “нордичність” свого народу, відносять трипільців до народів семітської групи. Дивно, що російські новітні расологи, в цій думці, дуже аж солідарні з юдо-семітами, які націлені на відродження “Великої Хазарії” на теренах України і Південної Росії. Нам повинна бути ясна мета таких інсинуацій: відібрати у нас минуле, а відтак змінити майбутнє (позбавити його нас).

1. Повержено світ старий і Всебог був тяжкий Новим Світом. А ще не було водоньки світої, лем був Батько Див, у тому ж Диві Всебог Оком Божим сяяв. А було то сяяння Світлом Рода, що в Окові Божому сокрите.

2. Зронило Око Боже сльозоньку і постало первоє море, й не мало воно кінця-краю. А ще не було тоді неба й ні землі, лем була одна водонька, над той водонькой Око Боже літало.

3. Одділив Всебог частинку свою й кинув у море, й виросло Дерево предивнеє і став Всебог Родом, а дуб став Світовим Деревом. Золота кора на Дереві тому, жемчужна роса, листом широке, вершечком кудряве. На вершечку Сокіл-Род сидить, мухи Божі між дванадцятьма гіллями рояться, а з під коріння його жива вода витікає.

4. Сокіл-Род звиває гніздечко на дереві, знизу барвінком, всередині калиною, а зверху щирим золотом. Сіли-впали два голубоньки у гніздечко теє. Один голубик – сам Білобог, другий голубик – сам Чорнобог.

5. Радоньку радять, як світ ся сновати. Тай спустили ся на дно до моря і були там три літа, а підняли звідти золотого піску, синього каменю. Постали з піску чорна землиця та біла водиця. Постали з синь-каменю – світле Сонейко, Ясен Місячик та й дрібні звізди.

6. Мовила землиця: «Дам я людям жита-пшениці, всякої пашниці». Мовила водиця: «Дам я світові всякої життєдайности». Тай Сонейко мовило: «Зійду я в неділеньку рану, обігрію гори, долини, усі полонини». Місяченько й каже: «Зійду я темної ноченьки, обсвічу волхвів на горах, витязів в залізах та господарів в домах, усякого звіра в лісі, усяку птицю в стрісі». Зоря мовила: «Дощиком на землю зійду, аби жито зростало, людям на добро».

7. Тай сіли птиці на всі дванадцять гілок Світового Дерева, зозулі та ластівки, а і звили по п’ять гніздечок, а і знесли по п’ять яєчок, а шесте красне. В коренях же Дерева чорні бобри нори поробили. А з жемчужної роси, що капала з листя поставали криниці.

8. Мить тривала як вічність, а вічність промайнула як мить, перетворився Сокіл-Род на Світового Кура і зніс Золоте Яйце-Райце. З того ж Яйця постав Ирій Сад, Світ Білий та Пекло. Посеред Ирію Саду постав Алатир-Камінь, у осьми кутах, у осьми пелюстках й зі трьох частин складений, а кожна частина зі ста і двадцяти каменів, а і в кожному камені Карб відання сокритий. Береже те багатство сам отець Перун та Божеє воїнство.

9. А же запалав на Алатирі Відогонь, який сам Перунонько викресав. Є же ж той Відогонь Деревом Рода, й у корінні його таїна безсмертя душі людської захована. Аби душа завжди знала де Дім її, уклав Род Всебог так, що Сонейко наше, Дажбоже, лик свій з тієї сторони показує, де Сад Ирійський суть.

10. Й на одній з гілок Дерева Рода колиска висить, й дитя в тій колисці лежить. Дивнеє, білеє дитя Божеє. За дитям сама Лада Матінка глядить. А і гарно ж теє Дитя Божеє співає. Прилетіли орли, взяли Божеє Дитя і полетіли на небеса.

Во Львове, на Лычаковском кладбище одно из надгробий представляет собой интереснейший образ древнегреческой музы Клио. Напомним читателям, что Клио была у греков музой былого (истории). Интересен сей образ тем, что Клио исполнена с наклоненной вниз головой, что означает ее подчиненное положение. А попросту говоря, это иносказательная передача того, что наука о Былом очень часто склоняла голову перед сильными мира сего.
Наш очередной очерк мы посвящаем попытке осветить один из самых интересных, загадочных и противоречивых отрезков былого восточных славян, русинов, это время так называемой Киевской Руси. Почему так называемой? Давайте перейдем к сути дела.
В науке о былом давно не утихают споры: «русь», «рось» чьи это слова, славянские или инородные? Ученые накопили множество мыслей по этому поводу. Одна из наиболее распространенных: «русь» это самоназвание скандинавских викингов пришедших к Славянам во главе с князем Рюриком. Вторая: «русь» это тюрское слово принесенное славянам от хазар. Третья: «русь» это подарок славянам от готов, в частности от самоназвания одного германского племени жившего в Поднепровье и именовавшегося «гросс».
Привычное и знакомое нам, со школьный скамей, учение, основанное на «Повести Временных Лет» (ПВЛ), относит возникновение Руси к IX веку, в частности: «от варяг бо прозвашася Русью, а первое беша словене».
И, конечно же, все любители тезиса о дикости и безграмотности славян дружно хлопают в ладоши. Но, друзья мои, давайте дадим себе отчет, что Повесть Временных Лет дошла до нас в переписи XVI века, а обнаружено и того позже в веке XVIII. Как бы там ни было, дело с летописями обстоит уж очень не просто. Если ПВЛ относить «русь» к IX веку, то иной источник, в переписи все того же XVI века, «Житие Стефана Сурожского», говорит о «роусской рати» во главе с князем Бравлином уже в VIII веке. Странно, не правда ли? Каким образом в VIII веке могла оказаться Русь которая только в конце IX века должна появиться среди славян?
А далее еще интересней. Вертинские анналы, западноевропейский источник, говорят, что в 839 г. у императора Людовика побывали некие послы «русского хакана». Интересно это тем, что Поднепровье, согласно летописи только в 852 г. станет именоваться Русьской Землей. А тут уже и послы, да еще в Западной Европей. При всем этом, автор Вертинских анналов говорит, что все же считает этих руссов свевами, то есть шведами. Иными словами, древние понимали, что русь и свевы, это не одно и тоже.
Двигаемся далее. А есть ли в Швеции, возможно было, когда либо, племя с именем «русь», «русы»? Нет, такого племени или народности в Швеции никогда не было. А Русь все средневековые авторы связывают только с Северным Причерноморьем. Почему же в науке о былом возникла мысль о норманнском происхождении Руси?
Дело в том, что в посольствах русских правителей действительно были скандинавы, свевы, составляющие большую часть послов. Но в этом нет ничего удивительного, поскольку свевы (викинги) были хорошо знакомы с правилами и обычаями европейских дворов, лично знали многих придворных и королей. Такого дипломатического опыта наверняка не было у славян.
Следует также отметить, что в числе воинских захоронений на Руси VIII-IX вв. норманские составляют ничтожно малое число в сравнении с захоронениями славянских воинов. Посему, заключаем, что наличие некоего числа норманнов в государственной жизни восточных славян не дает основания утверждать о норманнском происхождении Руси, тем более, что былое Швеции не знает никакой Руси, кроме той которую они называли «Русланд» или «Гардарика», находившейся на берегах Днепра.
В 852 г., как свидетельствует Летопись Русьская, стала наша земля именоваться Русью. Это сообщение следует понимать как некий государственный акт, четко утвердивший уже устоявшееся в народе самоназвание. Что же касается упомянутой выше «Киевской Руси» то таковой никогда не существовало кроме как в воображении историков, которые таким образом пытались обосновать, почему многие века столица Руси, Киев, не имел отношения к государству российскому, претендовавшему на наследие Русьской Земли.
Отдельно мы остановимся на летописях, летописных сводах Руси, ибо именно на их основе составлено бытующее представление о средневековой Руси. Во-первых, родноверы должны понимать, что до нашего времени не дошла ни одна древняя летопись, а все они существуют в переписях датируемых XV-XVII веками. Во-вторых, древнерусские летописи, при чем своды одной и тоже Летописи Русьской серьезно противоречат друг другу в датировке. Например, Лаврентьевский свод сообщает, что князь Олег умер в 912 г., и похоронен в Киеве. Чему противоречит Новгородский свод, утверждая, что скончался сей князь в 922 г. в городе Ладоге, где его и погребли. Обе повести, наукой признаны подлинными. В-третьих, древнерусские летописи противоречат в описании многих событий иностранным источникам того же времени. Например, летопись утверждает, что Ольгу крестил в Константинополе император Константин VII Багрянородный, тогда как сам император в своих записках пишет, что Ольга прибыла уже крещеной, да в придачу со своим попом. В отличии от древнерусских летописей ни один источник Византии, Болгарии или иного народа не знает ничего о крещении Руси в 988 г. В-четвертых, не смотря на то, что летописи считаются первыми письменными памятниками Руси иностранные источники утверждаю, что письменность у славян существовала задолго до появления как летописей, так и христианства вообще. В частности, германские священники многократно указывают, что на кумирах славянских Богов были вырезаны их имена (надеюсь, читатель понимает, что написаны они не могли быть азбукой созданной христианскими священниками для нужд христианской церкви). Арабские путешественники указывают, что на памятных надмогильных знаках язычники ас-сакалиба (так арабы называли славян) писали имена умерших, как правило вельмож и царей.
Все это и многое другое дает нам право и выступает причиной к пересмотру и переосмыслению наиболее противоречивых утверждений официальной науки о Былом (истории). Что мы будем продолжать делать в следующих статьях.

Слава Велесу! Слава Ярилі!
Любі родовичі, браття та сестри! Нині розпочинається 40-денне говіння, тобто очищення і наповнення тіла та душі, снагою Божою, Світлом Рода Всевишенього та благодаттю Предків Рідних. Говіння у звичаї вогнищан є духовними діяннями, що спрямовані на поглиблення своїх духовних сил. "Гов'ядо" - в нашій мові колись означало багатство, а пізніше так слов"яни стали іменувати корів, образ багатства Світу Білого. Тому, говіння, це не тільки і не стільки обмеження себе, як наповнення благодатними силами. Так, багатьом із нас, для того щоб відчути силу Бога, треба відмовитись від важкої їжі, від звичного ходу мислення, від роскошів. Покищо наш світ ще влаштований так, що ні держава, ні суспільство не спонукає душу зрощувати в собі 16 зерен Правди, але вже не за горами ті світлі часи, коли рід прокинеться, пробудиться і стрепенеться од віковічного духовного сну.
Нині, ми Духовні провідники, волхви та жреці, славимо таємного Велеса та світлого Ярила, як сили Землі та Неба, як старість і молодість, що рухають колесо Живоявлення. Поєднаймось братове у світлому Славленні наших Богів-Предків, сущих в Наві та Праві, во ім'я процвітання та буяння життя в Яві.
Даруймо один одному посмішки, даруймо любов, дружбу, братерство і прийняття один одного, як грані Єдиного Всебога! Батьки та неньки, наповніюйте в ці дні своїх чад світлом власних сердець, силою наших родів. Діти, подякуйте родителям своїм за благодать жити і дихати на світлій Землі-Матінці! Русини, Слов'яни, світлі сини й доньки Родну Славного, Онуки Дажбожі, бережіть на примножуйте величний скарб ЛЮБОВИ, що його ми отримали він Зірок, від Бога Богів, що лише любов'ю породив Світ Білий і Світ Інший. Примиріться в родинах ваших, пробачте родичам і землякам своїм, бо в лише в єдності є сила, а в скупі є перемога!
Славімо наших Богів та наповнюймося їхніми всеперемагаючими силами у дні Передвеликоднього Говіння!

Голова Родового Вогнища РПВ,
Світлочинець Першопрестолу,
батько Богумир.