
bohumyr
- March 22nd, 2011
З давніх-давен людству відомий непорушний кон (принцип): протилежності притягують, доповнюють та розкривають суть і призначення одне одного. Все у світі живе, існує і пізнається у своїй протилежності. Власне на цьому збудований наш Всесвіт, усе: явища, події, стани, істоти, усе має свою протилежність і без неї є непізнане. Саме тому споконвіку протилежності тягнуться і шукають одна одну, тим самим породжуючи потік сили, який дає життя, або відбирає його. Цей потік сили зветься любов.
Про любов писали і описували дуже багато учителів та наставників, пророків, синів і доньок Божих. Кожен розкрив якусь частинку цього явища, спрямовуючи Потік Сили в певному напрямку, роблячи його, цей напрямок, визначальним. В Рідній Православній Вірі (Слов’янській Вірі) ми розуміємо любов, як цілісне прийняття протилежностями один одного: вогню і води, дня і ночі, землі і повітря, роду небесного і роду земного, чоловіка і жінки. Власне це і є та любов, на якій збудований світ. Саме завдяки тому, що ми протилежності – є потяг один до одного, прагнення пізнати, розкрити одне одного (насправді, розкриваючи себе в іншому).
Поняття яким називають східні слов’яни (зокрема українці та білоруси) сімейний союз, - це шлюб. Коренем цього поняття є слово «люб», тобто любов. Се означає, що сімейний союз у давніх слов’ян відбувався тоді коли пара оволодівала даром любови. Звідси і назва союзу – шлюб, тобто «з любови», «з любов’ю» («з» перейшло в «ш»).
Давайте знову пригадаємо, що любов це поєднання протилежностей, це прагнення двох половинок одного цілого знову з’єднатись. Роз’єднання цілісної душі відбулось для того, щоб ми здобули досвід і збагатившись знаннями (віданням) знову зійшлись воєдино. Як говорять волхви Радення Сварожого, це роз’єднання первісної цілісної душі відбулось тоді коли завершився Ранок Сварожий і праотець Мир дав людям відання Родоладу.
Родолад пояснює, що існує три різновиди сімейних союзів в темний час Доби Сварожої. Перший - це союз двох половинок єдиного цілого. Як Сварог і Лада, як день і ніч. Це взаємини коли наша половина, виступає в буквальному сенсі вашим доповненням і протилежністю. Будучи спочатку створеними як єдине ціле, ми і наша духовна половина-це єдина сутність, розділена на дві душі, як дві половинки одного зернятка. Після достатньо тривалого отримання кармінного досвіду духовні половини знову зустрічаються і возз'єднуються одне з одним. Тоді ми відчуваємо себе переповненими щастям і радістю на все життя. Духовні пари завжди належать до однієї раси, дуже часто до одного народу, і завжди живуть у межах досяжності один одного в рамках однієї сім'ї душ.
Другий вид - союз споріднених душ. Це сімейне життя душ-друзів, однокласників школи Життя. Зазвичай такі пари мають схожі інтереси та переконання, цілі та завдання. Маючи справу з однаковою Карною, споріднені душі осягають одні й ті ж уроки і часто працюють разом над одним завданням. У минулих життях вони теж були друзями і разом йшли до однієї мети, тому між ним виникли відносини довірчі, відносини дружби та співробітництва. У багатьох випадках вони не дуже-то зацікавлені в тілесній близькості (сексі) своїх взаємин і можуть відчувати, що в цьому питанні у них є легкі розбіжності. Будучи членами однієї групи душ, яка пішла на втілення з певним Призначенням, вони єдині в прагненнях і життєвих цінностях, але все-таки кожен має свою духовну половинку. Незважаючи на це, сила взаємозв'язку споріднених душ проявляється дуже потужно, вони допомагають один одному піднятися на нові рівні свідомості і життя. Часто споріднені душі підтримують взаємини протягом досить короткого проміжку часу з єдиною метою - скористатися потужною комбінацією своїх сил, щоб просунутися на певному етапі свого розвитку. При цьому часто буває, що одна людина піднялась на більш високий рівень розвитку, ніж інша, і недостатньо розвинені сторони «друга» можуть дратувати її.
Третій вид - кармічний сімейний союз. Така взаємодія виникає між двома взаємопротилежними душами, на шляху розвитку яких виникли сильні душевні переживання (любов-ненависть, слуга-пан, жертва-кат тощо). Вони зустрічаються, щоб погасить свій кармічний борг один перед одним. Тому часто життя таких подружніх пар пов'язана з досить жорсткими взаємодіями і взаємним неприйняттям. Вони сумлінно «опрацьовують» один одного як суперники в бою. Але якщо вони зможуть пройти це випробування з честю, наново не створивши негативну Карну, на певному відрізку їхнього життя цей вузол розв'язується і кожен отримує свободу йти далі і торувати свій шлях до справжнього щастя.
Нажаль, а можливо для того щоб ми здобули досвід і відпрацювали свої кармічні борги, в наш час переважає саме третій вид сімейних стосунків. Власне щодо нього, а також союзу споріднених душ ми вестимемо мову розглядаючи сімейні звичаї слов’ян, зокрема таке явище як розлучення та розвінчання.
Почнемо з того, що шлюб у слов’ян споконвіку було явищем родовим, тобто в нього не втручалась ні світська (державна, княжа, племінна) влада, ні духовні провідники (відаючі). Всілякі намагання втрутитись у сімейні стосунки зустрічали довгий і впертий опір слов’янства на протязі цілих віків.
Наприклад, з 6469 (988) по 7252 (1744) р. ні держава, ні церква не могли змусити слов’ян та інші народи Російської імперії дотримуватись церковного шлюбу. Тому синод , який був частиною царського уряду, видав наказ про примусове спільне проживання молодят до громадського весілля, якщо вони прийняли церковне вінчання. Тобто, це говорить, що громадське, себто родове, весілля для наших предків було первинним і носило більш сакральне значення ніж церковний обряд.
Але, давайте більш детальніше звернемось до джерел та народної пам’яті. Найдавніші писемні джерела, які висвітлюють якимось чином сімейні стосунки, мають іноземне походження.
Сім’я, це невід’ємна частинка суспільства, як сучасного так і стародавнього. Щоб зрозуміти значення розлучення в слов’янському звичаї, треба скласти хоча б побіжне уявлення про звичаєве слов’янське суспільство, тобто те яке існувало до насадження християнства. Вчені, за невеликим виключенням, сходяться на тій думці, що у слов’ян, як і у решти індоєвропейців (Арья), суспільство було триєдиним. Тобто, воно складалось із трьох суспільних станів: господарів, витязів та жерців (відаючих).
Як свідчать джерела на чолі суспільства стояли відаючі. Арабський мандрівник Ібн Русте повідомляє про русів: «Є у них знахарі, з яких окремі управляють царем, ніби вони їх, русів, начальники… І, якщо знахарі наказують, то не виконати їх накази ніяк не можна... ». Перський анонімний твір IX ст.. («Межі світу») повторює майже те саме: «Знахарі у них в пошані». У західних слов’ян картина була такою ж, наведемо слова Гельмольда: «Король же знаходиться у них в меншій, в порівнянні із жерцями, пошані». Другу сходинку сходоверші займали витязі, третю – господарі.
Шлюбні звичаї у кожного стану були різні. Навіть самі весілля справлялись в різний час. Господарі – восени (після завершення жнив), волхви та витязі – взимку та на весні (священний час зростання сонячної сили).
Оскільки іноземці в основному зіштовхувались з руськими князями та вельможами, то й описали вони сімейні звичаї саме вояцького стану. Наприклад, в праці уже згадуваного Ібн Русте «Дорогоцінний скарб», оповідується, що у русів існувало багатоженство, але не як масове явище, а в окремих випадках, зокрема наводиться приклад коли у знатного чоловіка «було три жінки».
Такі самі повідомлення ми спостерігаємо і в пізніші часи, наприклад «Повість минулих літ» перераховує усіх жінок князя Володимира Святославовича, та згадує про сотні наложниць. Тобто, у слов’ян існувало явище коли знатні витязі брали за дружин кількох жінок. Походження його пояснюється прагненням витязів до примноження свої шляхетної крові і бачили вони це можливим через одруження з кількома жінками.
У інших суспільних груп: господарів та волхвів такого явища не виявлено, ні в джерелах, ні в переказах. А як показав досвід, навіть витязям це явище суттєво нашкодило, призвівши до важких і кривавих братовбивств. Тому, ми стверджуємо, що нині, будь-які спроби відродити явище багатоженства є не виправданими та такими, що суперечать світогляду Слов’янської Віри. Воно суперечило здоровому глузду і в ті давні часи, а розплатою за нього стала втрата власної Землі.
Творячи державу, рід будує своє життя в Яві. Яким є духовний лик роду, такою буде і його держава. Коли дух занедужує – держава хиріє й занепадає, коли міцний дух – стає могутньою держава. Якщо в народі занепадає державницьке мислення – це перша ознака того, що до його свідомости введено хворобу. Немає жодного роду, який би добровільно і за велінням совісти віддав свою державність, бо це означало б нехтування Здоровим Глуздом. Не правильне ставлення до слов’янської жінки, посприяло падінню державності у наших предків.
Чому? Земля (держава), - це берегиня всього роду, вона дає спокій і лад народу. Держава – мати для народу. Жінка – берегиня сім’ї, вона мати своїм дітям. Якщо виявити зневагу до жінки, вона не стане гідною матір’ю, її душа буде страждати, буде пригніченою. Чи дасть нещасна жінка щастя сім’ї? Ні, не дасть. Дуже красномовна в цьому змісті народна приказка: «В хаті жінка три кути держить, муж четвертий». Якщо витязі, творці держави, почнуть повсюдно зневажати силу і значення жінки (а багатоженство і є тою зневагою), то чекати слід тільки лихих сходів. В тому і є, серед інших, причина падіння багатьох слов’янських держав: Волині, Само, Антського Царства, Великої Моравії і врешті Руської Землі.
Тому, розглядаючи питання сімейного звичаю слов’ян, ми ще раз і ще раз зазначаємо: багатоженство, явище, що суперечить віданню та знанням про Світ Богів. Родителі Роду Небесного – Сварог і Лада, єдині у своєму зоряному шлюбі. І коли ми речемо себе Сварожичами, чи Онуками Дажбожими, слід йти їх стезею. Творити Правду і минати Кривду багатоженства.
Коли ми говоримо про ладний шлюб, парний шлюб, то маємо усвідомити одну визначальну річ. Шлюб у слов’ян завжди був справою родовою, до укладання шлюбів духівники та громада допускаються лише на завершальному відрізку. Протягом віків і навіть дотепер, шлюб в звичаєвих українських селах визнається тільки після весілля, ні церковне вінчання, ні державний розпис не мають такого значення. А це означає, що й розлучення, а далі ми побачимо, що таке мало місце у слов’ян, є справою найперше родовою.
Зі стародавніх часів Слов’яни, як і їх предки Арья, прагнули дотримуватись звичаю одружуватись тільки в межах суспільних станів. Ось, що зазначає билина «Добриня і змій» про одруження княжни і селянина: «Ви є нині роду княжого, я є роду селянського, нам не можна назватися другом та любим». Про ту саму шкідливість шлюбів між представниками різних варн пише давньоарійський звід суспільних правил «Закони Ману» (Гл.ІІІ, вірш 4): «двічінародженому треба взяти дружину одної з ним варни». Тому, шлюби у слов’ян укладались в межах суспільних станів і не передбачали сімейних союзів між представниками різних варн.
Що стосується суті сімейних стосунків. Прийнято вважати, що в слов’янській сім’ї, чоловік грає головну, визначальну роль, а жінка цілком позбавлена прав. Але, навіть згадки християнських монахів про звичаї слов’ян, схиляють до іншої думки. Вже згадувана «Повість минулих літ» пише, що у слов’ян був звичай «умикати собі дружин за попередньою домовленістю з ними». При тому літописець зазначає, що «браків у них не було» (слово «брак» походить від дієслова «брати»). Тобто, у слов’ян не було звичаю купувати собі дружину, як майно. А це вказує й на те, що слово жінки мало вагому роль, бо умикнути дружину можна було тільки «за попередньою домовленістю». Якщо ж звернутись до народної думки, то ми побачимо, що й тут є багато підтверджень соціально значущої ролі жінки, як от наприклад пісня де, жінка продає чоловіка на базарі. Або, наприклад згадки французаГійом Лавасер де Боплана в книзі «Опис України» вказує, що в середні віки у козаків був звичай коли дівчина сваталась до хлопця і відмовити їй не мали права, ні обранець, ні його родичі. Зрозуміло, що такі звичаї ніколи не виникнули б в цілковито патріархальному суспільстві.
Підсумовуючи викладене зазначимо, що для слов’янського світосприйняття, яке є природним продовженням арійської культури, шлюб повинен включати в себе дві головних ознаки: бути союзом зоряних (духовних) половинок та поєднувати представників одного стану (варни).
Зміна відрізків Доби Сварожої, невідворотно вела до втрати самоототожнення людиною себе, як частинки Бога. Відтак, це відбивалось на суспільному і родинному житті. Тому, вже в часи виникнення Руської Землі (Київської Руси), слов’яни практично втратили відання кону Зоряних Половинок, а нині ще й втрачено усвідомлення варнової (станової) належності. Щоб не калічити долі людей, які не є зоряними половинками та не відповідають один одній за станом (варною), ще в середньовіччі роди почали приставати на розлучення подружжя, коли життя ставало геть нестерпним.
В документах XІІІ — XVIII ст. розлучення називалося по-різному: в одних випадках "розвод", "розлученьє", "розпуст", "розпущеньє (або визволеньє) з малженства", в інших "розстаньє", а у міщан — "розлука". В арійських «Законах Ману» розлучення також передбачене, але лише за бажанням чоловіка (Глава ІХ), а жінка може вийти заміж тільки єдиний раз у житті. Таке викривлення було пов’язане з встановленням цілком патріархальної сім’ї в Індії, чого Слов’янщина не знала. Досить показовим у порівнянні місця жінки в слов’янській та індійській спільності було покарання за збезчещення жінки. У слов’ян за такий злочин слідувала «кара на горло», себто смертна кара, тоді як в Індії: «Людей, які домагаються чужих жінок, царю слід присуджувати до вигнання, піддавши карам, що вселяють острах» (Закони Ману, Глава VIII, вірш 352).
Тому, правом на розлучення у нас володіли, як чоловіки, так і жінки. Слов’яни не мали жодних народних кодексів з приводу розлучень, все регулювалось нормами Звичаєвого Права. Опис державного майна, проведений у віддалених повітах Поділля показав, що ще у другій половині XVI ст. на південних межах Київської і Подільської землі шлюби укладалися і розривалися без участі церковних і світських властей на рівні звичаєвого права. Треба було лише повідомити старостинський уряд про факт укладення чи розірвання шлюбу, заплативши при цьому мито — «поємщину», «розводи», «куницю».
Розлучені чоловік та жінка мали право на повторний шлюб. Основними причинами розлучення, які фіксуються в судових книгах, були сімейні непорозуміння, рідше, вкрай рідко, важка хвороба одного з подружжя. Такі факти свідчать, що норми звичаєвого права розглядали шлюб саме як рівноправний союз двох. А те, що ці звичаї переслідувались церквою говорить, що вони мають давнє дохристиянське походження. Ті самі висновки роблять дослідники Я. Д. Ісаєвич та О. Р. Федорів у книзі «Історія української культури»: «у сімейному побуті, сімейних звичаях та обрядах українського народу в XVI — XVII ст. ще зберігалися риси дохристиянського часу».
Що стосується розвінчання, то на відміну від розлучення, спогадів саме про слов’янське розвінчання збереглось вкрай мало, лише уривками. Рішення про вінчання приймалось родами, так само питання розвінчання було питанням двох родів. Оскільки багато родових обрядів здійснювали родові жерці та жриці, себто старші в роді, то й розвінчання здійснюється тим хто вінчав. Головними елементами обряду розвінчання є взаємне вибачення подружжя один перед одним, подяка за спільні прожиті роки та побажання щастя в новому шлюбі. Основним обрядовим дійством, яке засвідчено в південній Буковині, було розрізання пояса або хустини.
Роблячи висновок із сказаного, зазначимо, що розлучення та розвінчання є дією та обрядом властивим часу Ночі Сварожої, коли людина втрачає відання про Зоряні Половинки та станову належність. Втративши ці знання людина схильна припускатись помилок, робити не правильний вибір. Тому, світогляд Рідної Православної Віри, допускає можливим розлучення та проведення обряду розвінчання (в якій би традиції не були вінчані слов’яни). Але, право на розлучення та розвінчання людина отримує тільки раз в житті. Можна сказати, що розвінчання, так само як і смерть, буває протягом життя тільки один раз.
Вдруге повінчаний слов'янин і слов’янка уже ніколи не розвінчуються. Таке суворе ставлення викликане бажанням духовних провідників підвищити самосвідомість та відповідальність слов’ян перед громадою та власним родом. Після розвінчання, слов’яни мають право на повторний шлюб, але вінчання може статись тільки тоді, коли Духовний вчитель подружжя прийме рішення, що вони готові до цього. В будь-якому разі цей час має бути не меншим ніж рік подружнього життя в визнаному родом (громадою та державою) шлюбі.